Тадеуш Ружевич. «Між двома картотеками»

Між двома картотеками. Вибрані драми. Т. Ружевич. К.: Видавництво Анетти Антоненко. 2017, с. 244.

***

Найперше хочу сказати, що можете сміливо купляти цю книгу. З неї може початися ваша любов до драматургії й абсурду. Прочитавши «Між двома картотеками» кілька днів тому, я досі беру книгу в руки, просто тримаю, ставлю біля себе на стіл (біля мене завжди стоїть та книга, яку читаю зараз або та, яку нещодавно прочитав, але вона ще актуальна для мене).

Думаю про деякі моменти, наприклад, розмову  ЧОЛОВІКА з ЖІНКОЮ, їхні «…такі божевільні розмови з ранку до ночі. Сповнені фантазії, жартів, абсурду, поезії…», її раптову істерику, схожу на  напад екзистенційної паніки, не знаю, як ще це назвати, деколи ми всі «дуже нещасливі», але все це дурниці, гортаю сторінки, перечитую фрагменти, діалоги, особливо маленьку поему «Наша маленька стабілізація» (асоціативно подумав  про «Маленький апокаліпсис» Тадеуша Конвіцького), яку декламують ВІН (декламатор поезії, пояснює Ружевич) і Вона (декламаторка поезії), нею, поемою, розпочинається красива драма «Cвідки, або наша маленька стабілізація», яка складається з трьох частин, власне третя частина всуціль саркастична, здається, Ружевич не намагався цього приховати, а ми стаємо свідками безглуздості, несправедливості світу, в якому людину називають «псом» і вірять, що це справді так.

“Ми стаємо свідками безглуздості, несправедливості світу, в якому людину називають «псом» і вірять, що це справді так”

Багато відвертого насміхання є у кожному творі, як от в «Стара жінка висиджує», там СТАРА ЖІНКА сидить у великій вокзальній кав’ярні, мучить офіціанта принести се і те, цукру і ще цукру, а потім ОФІЦІАНТ іде на війну. Війна, звісно, закінчується, але світ – знову ж таки – перетворився у щось безглузде, у сміттєзвалище, на якому не діють старі закони. СТАРА ЖІНКА висиджує свого сина, невинного, як новий світ, який обов’язково настане. Фінальна сцена закінчується чимось схожим, як у «З паперовою квіткою» Пазоліні, це з фільму «Любов і лють\ Amore e rabia» (1969), герой іде з квіткою в руках по вулиці, але ця любовна  хода закінчується якось дуже нерадісно. Зрозуміло одне – війна його знищила, а стабілізація не стабілізувала.

Подекуди насміхання дуже їдке, а подекуди настільки влучне й смішне, що пирскаєш зі сміху. Особливо сподобалось насміхання з Сейму, з неможливості депутатів бодай щось ухвалити. Це такий собі ліричний відступ  в «Картотеці», тій, що розсипана і треба збирати докупи. Одне ходіння по колу: зауваження, пропозиції, регламенти, підбиття підсумків, голосування, переголосування, тут навіть голосують підняттям рук, тому що кнопки через технічні причини не роблять.

СПІКЕР, врешті, через балаган у залі, просить певному депутату вимкнути мікрофон у (цитую) “задньому проході”. Це дуже показова сцена. Дуже. «Розсипана картотека» (1994) –модернізована версія першої (1960), в основному текст той самий, лише додані цікавий інформаційний шум у вигляді вирізок з газет, безглузді виступи в Сеймі, роздуми про історію польського пивоваріння і т.д. Це нагадало, як не дивно, «Перверзію» (1996) Андруховича.

Я не знавець абсурду й театру чи літератури абсурду, але знаю, що абсурд буває різним. Знаю такий як в Беккета. Такий як у фільмі Бунюеля «Ангел-винищувач» (1962), коли люди прийти на звану вечерю в якийсь великий дім і місяцями не могли покинути його, там був дуже замкнутий простір, з якого, як виявилось, неможливо вибратися. Ще читав Тома Стоппарда і Моріса Панича. Там теж є абсурд. В дечому навіть красивий. Тепер знаю абсурд Ружевича.

«Наша маленька стабілізація»

(читають по черзі ВОНА і ВІН, – А.Д.)

А знаєш, я трохи боюся

боюся що можу це втратити

що

та в тому то й річ що нічого

я боюся того

що можна це втратити

усе це абищо

нашу маленьку стабілізацію

що можу втратити це вставання

із ліжка

це лягання до ліжка

і це лежання у ліжку

і роботу й моє ставлення

до роботи і ставлення

мого шефа до мене

і наше ставлення одне до одного

яке що далі

то не на краще

але ж краще вже так

аніж узагалі

я трохи боюся

що можу втратити цю квартиру

й обіди які час до часу смачні

а часом не дуже й тебе

і наші – твої і мої

у певному сенсі погляди

я трохи боюся за шафу

і за штани у шафі і за поетику

за порцеляну і за естетику

за чарочки й етику

за наші останні слова

перед тим як заснути

і перед тим як позіхнути

й за стелю над нами

наша маленька стабілізація

може це тільки сон

та якщо по правді отак в глибині душі

я вірю що все

неодмінно влаштується якось

і тоді буде можна

перепочити

а з другого боку

мене щось таки непокоїть

від пробудження до засинання

наша маленька стабілізація

може це тільки сон

Андрій Даньків

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)