Чи тобі не подобається вогонь, Платеро?

Хуан Рамон Хіменес. «Платеро і я». — Брустурів: «Дискурсус», 2017

Епіграф:

З собою щось маєте?

Так, осьБілі бабочки

Фото з сайту vsiknygy.net.ua

Хуан Рамон Хіменес- іспанський письменник, який творив переважно в жанрі еротичної поезії, але в 1914 році він вирішив віддати данину поваги своєму рідному селу – Могер, а зробив він це через прекрасну дитячу книгу “Платеро і я”. Книга була написана, коли влітку 1905 року Хуан Рамон Хіменес повернувся до рідного містечка після тривалого чотирьохлітнього лікування в столичних санаторіях від нервового стерсу. Після повернення поет вирішив завести собі друга, який би міг його слухати і розуміти, таким другом і став віслюк на ім’я Платеро.

«Чи тобі не подобається вогонь, Платеро? Я не думаю, що тіло будь-якої нагої жінки можна  порівняти  з вогнем. Яке волосся, які руки, які ноги можуть зрівнятися з цими вогненними натурами? Природа, мабуть, не краща за вогонь ».

У творі ми бачимо просту, на перший погляд, історію чоловіка і віслюка, це одна з тих історій, котру можна читати двома шляхами: як дитина, приділяючи увагу лише цікавим пригодам віслюка й оповідача, і як доросла людина, читаючи увесь твір, як одну велику метафору. Метафору, де віслюк – символ села та взагалі символ безтурботного дитинства, оскільки й сам Хуан Хіменес намагається відправити тебе у подорож, подорож до найсокровенніших спогадів з дитинства.

“Квітці цій, Платеро, жити лишилося кілька днів, проте пам’ять про неї буде вічною. Життя її – що день твоєї весни, що весна мого життя… Чого б лише не віддав я осені, Платеро, в обмін на це божественне квіткування, щоби якнайдовше було воно свідченням звичайнісінького нашого.“

Оповідання ведеться від автора, який зазвичай звертається до Платеро ,він починає своє оповідання з опису віслюка: Платеро – маленький, пухнастий, гладкий – настільки м’який на дотик, що можна подумати, що він весь з бавовни, що у нього навіть немає жодної  кістки. А його очі, ніби-то два жуки з темного кристала. За цим описом Платеро, здається, зовсім не віслюком.

Його проза в цьому творі є чимось суміжним зі справжньою поезією. Маленькі глави є різними історіями із різним сюжетом, але насправді з неподільною атмосферою. Саме цей невеличкий розмір розділів і різноманітність кожного з сюжетів, примушує тебе не відриватися від цієї книги, поки не прочитаєш до останньої сторінки. Але найголовнішим є не зміст сторнок, а їх атмосфера, настрій, та меланхолія, якою насичені рядки книги, де віслюк, котрий за всю книгу не говорить ані слова є найкращим другом та слухачем.

“Бідняцькі діти тішаться страхом, граючи в жебраків. Один накинув мішок на голову, інший гугнявить, що сліпий, третій прикинувся кульгавим … І, з різкою мінливістю дитинства, якщо вже вони одягнені та взуті, а матері – самі не відаючи як – нашкребли поїсти, вони раптом відчувають себе принцами: – у мого батька срібний годинник … – А у мого кінь … – А у мого рушниця … Ті самі годинник, що будять до світанку, і та рушниця, що не вб’є голоду, і кінь, який везе до нещастя…”

Ця книга не сприймається, як роман або поема – це справжній символізм. Твір нагадує про дитинство, нагадує про час, коли життя було набагато легшим та безтурботним, коли ще не було стільки справ, а ми бачили красу навіть у квітці на узбіччі.

Лео Єрофеєв

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)