Зрозуміти світ: місія здійсненна

Ґордер Ю. Світ Софії. Роман про історію філософії. Перекл. з норвезької Наталі Іваничук. – Львів: Літопис, 2019. – 536 с.

Відучити людей робити поспішні висновки

і є найпершим завданням філософії.

Юстейн Ґордер

Ви знаєте, хто винайшов гру в хованки?

А хто вперше створив конструктор «Lego»?

Думаю, ви будете здивовані, коли почуєте імена Платона і Демокріта. Здавалося би, яка прірва між їхніми часами та сучасністю! Але, тим не менше, саме вони винайшли обидві гри, хоча й дещо видозмінені. Або інший факт: колись існував давній християнський та юдейський погляд, що Бог є не тільки чоловіком, а має також жіночий бік, «матірню суть». Грецькою мовою жіночий бік Бога зветься Софією. Вам розповідали колись про таке в школі? Якщо ні, то книжка «Світ Софії» стане справжнім відкриттям і провідником у світ філософії, історії, культури та релігії. Написана ще двадцять вісім років тому, вона стає ще більш популярною з кожним перевиданням. Її переклали вже більше, ніж 60-ма мовами, а львівське видавництво «Літопис» взяло на себе місію познайомити українського читача зі світовим бестселером. Тут ви не знайдете чіткої інструкції з того, як потрібно жити (та й чи існує таке в природі взагалі?), натомість разом із чотирнадцятирічною норвезькою дівчинкою Софією будете мандрувати різними історичними епохами, знайомитися з кініками, стоїками, епікурейцями, неоплатоніками, дискутувати з Арістотелем, Юмом і Марксом, але, що не менше важливо, ви по-справжньому зануритеся в себе в пошуках відповіді на одвічні питання. Що таке людина? У чому сенс життя? Чи варто вірити в долю? Як з’явилося життя на Землі?

Книжку «Світ Софії» можна розглядати у кількох площинах: як підручник із історії філософії, як посібник з дитячого виховання, як захопливий пригодницький роман чи звичайну сімейно-побутову історію. Адже всі герої, навколо яких розігрується сюжет, є пересічними норвежцями зі своїми клопотами та мріями, бажаннями та страхами. Софія Амундсен, які і кожен підліток, любить спілкування з однолітками, забави на свіжому повітрі, а коли мати починає розпитувати про її коханого, зніяковіло ховається у своїй кімнаті. Одного дня вона отримує незвичного листа, в якому занотовано лише одне запитання: «Хто ти є?» Можливо, якась інша дівчинка просто подумала би, що це чийсь розіграш, викинула записку в смітник і забула про цю історію. Однак Софія вирішує серйозно замислитися над запитанням. Вона довго розглядає себе в дзеркалі, запитуючи: «Хто ти?», а згодом сумнівається, хто ж насправді вимовив це запитання: вона сама чи відображення у дзеркалі. Тут Юстейн Ґордер дає першу підказку до того, що буде далі: існує ще один персонаж, хай навіть поки в дзеркалі. Наразі Софія ще не розуміє, що відбувається, але вже починає ставити не зовсім дитячі запитання, після яких в її голові з’являються дуже виважені думки: «Неможливо усвідомлювати своє існування, не усвідомлюючи неминучості смерті. Так само неможливо думати про те, що рано чи пізно помреш, не думаючи водночас, яким навдивовиж чудовим є життя». Відверто кажучи, не кожен підліток у чотирнадцять років порушуватиме такі дорослі теми, але тільки не Софія. Здається, що для неї світ лише почав існувати після того, як вона отримала листа: «Уперше в житті вона замислилася над тим, чи можливо жити в світі, не поцікавившись, звідки він узявся». Власне, тут Ґордер ненав’язливо пояснює основну місію філософа – постійно ставити запитання. Адже саме вони стануть згодом ланками одного великого ланцюга, що поєднуватиме в собі всі сюжетні лінії. Таким філософом у романі стає незнайомець Альберто – автор таємничих листів. Одного дня він ставить питання руба: «Зараз вибирай, люба Софіє. Або ти дитина, для якої світ ще не встиг стати буденним. Або ти філософ, який докладе всіх зусиль, щоб світ для нього таким не став». Що в цій ситуації вирішує дівчинка? Вона обирає дорогу філософа і ставить своїй матері зовсім недитячі запитання:

– Чи ти задумувалася коли-небудь, для чого ми живемо?

– Ти знову за своє?

– Так, бо тепер я знаю відповідь. Люди живуть на цій планеті для того, щоб хтось міг дати назву всім речам.

Після таких діалогів жінка зазвичай хвилюється через те, чи вживає її донька наркотики, адже раніше вона не порушувала таких тем. Ось тут ми бачимо дуже важливий урок з виховання, який дає Ґордер: від того, як ми реагуватимемо на дорослі запитання наших дітей, залежатиме ступінь довіри до нас як до батьків. І якщо Софіїна мати спершу виявляє стурбованість, то згодом вона звикає до того, що донька прагне глибше пізнати світ і розгадати його таємниці.

Таке захоплення філософією не минає безслідно – у школі дівчинку все більше хвалять вчителі («Твої відповіді – з різних поглядів – дуже зрілі. Приголомшливо зрілі, Софіє»), натомість подруги дивляться з нерозумінням («Бр..Тебе неприємно слухати. Ходімо звідси»), а сама Софія дедалі більше набирається впевненості та сміливості, адже навіть посеред ночі вона втікає з дому подруги, аби послухати розповіді філософа Альберто. Можливо, ці філософські діалоги між головними персонажами могли би стати основною канвою для сюжету, але Ґордер вирішує закинути вудку на читача ще глибше: «Спробуй собі уявити, ніби усі наші пригоди відбуваються у чиїйсь свідомості. Ми і є тією свідомістю. Отже, у нас немає власної душі, ми – душа іншої людини». В уважного читача повинна закрастися підозра: де ж той головний творець, в свідомості якого існують Софія, Альберто і всі її друзі-знайомі? Автор починає використовувати ефект безкінечного дзеркала і проектує його на книжку: він пише роман про когось, хто пише роман про іншого чоловіка та дівчинку, які згодом купують роман про чоловіка та дівчинку, які водномить стають свідомими того, що «є тінями тіней». Занадто складно, чи не так? Персонажі в «Світі Софії» стають справжніми маріонетками в руках Ґордера, якими він бавиться напрочуд вміло, вкладаючи в їхні уста репліки, що повинні неквапом привести читача до розгадки головної інтриги: хто кого насправді вигадав? І де межа між реальністю та вимислом?

–  Що ж, власне, є творчість?

– Не знаю. Напевно, коли постає щось нове?

– Маєш рацію. І це відбувається завдяки витонченій грі розуму та фантазії, бо без фантазії не може виникнути нічого справді нового.

Ось ще одна ґордерівська порада батькам – максимально розвивати дитячу фантазію, даючи їй абсолютну волю. Адже саме через творчість може проявитися прихований талант, який ми могли несвідомо приглушувати. І одразу наступна порада, яка згодиться дорослим першочергово: «Усі справжні філософи повинні тримати очі широко розплющеними. І хоч ніде на очі не потрапляла нам біла ворона, не варто припиняти її пошуків». Що це може означати? Моя відповідь одна: і батькам, і дітям потрібно постійно розвивати вміння дивуватися – не лише чомусь, що вони побачили, почули чи скуштували вперше, а й буденним речам, які оточують їх щодня: блакитному небу, білці на дереві, запашному хлібу з пекарні, улюбленій квітці на клумбі чи намальованій картині. Нам бракує допитливості – це правда. І водночас нам не вистачає наполегливості для того, аби пошуки білої ворони увінчалися успіхом. А може, ви вже її знайшли?

Галина Сафроньєва

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)