«Читець у ранковому експресі»: «майстер-клас» Жана-Поля Дідьєлорана

      Як писати кафкіанський роман, а написати сценарій до фільму «Амелі»: «майстер-клас» Жана-Поля Дідьєлорана

18209483_1982578925362053_1671132151_o

        Роман «Читець у ранковому експресі» (видавництво “Віват”) французького автора Жана-Поля Дідьєлорана, до речі, двічі лауреата премії Гемінґвея, складається із двох непоєднуваних світів, один з яких поступово переливається в інший. Спочатку читач відчуває себе втаємниченим у кафкіанські колотнечі, але із розвитком сюжету оповідь поступово перевтілюється на дивакувату мелодраму з імовірним хепіендом. Яким чином відбуваються метаморфози? Пройдемося шляхом від комахи до людини.

      З першої ж сторінки читач пірнає у пригнічуюче повсякденне життя головного героя – читця Ґілена Віньоля, який цілком міг би зватися К., адже він схожий на типових головних героїв творів Франца Кафки. Його людськість протиставляється чомусь механічному, якийсь засмоктуючий системі, а сам герой немає ані змоги, ані особливої волі цьому протистояти: він рефлексує із опущеними руками; сублімує на відкидному сидінні у вагоні ранкового експресу по дорозі на роботу.

         Ґілен Віньоль працює на книгобійні: він керує машиною, що власне «вбиває» книги. (Пригадаймо, що в суспільній свідомості книга є символом мудрості.) Опис одного звичайного дня з життя Віньоля створює атмосферу непозбувної тривоги: герой є заручником небезпечного й огидного механізму – машини Ненажери, – яка «народилася, щоб подрібнювати, сплющувати, товкти, чавити, рвати, рубати, кремсати, шматувати, місити, толочити, ошпарювати». Вона є сильнішою, і автор залякує нас нею. Віньоль ненавидить Ненажеру, але присвячує свій робочій час ганебній праці по знищенню мудрості, і це отруює його життя.

       На другому плані роману розкидані абсурдні персонажі: охоронець, котрий вправляється з олександрійським віршем не гірше, ніж досвідчений фехтувальник із рапірою; інтелігентні бабусі-фанатки, котрі нагадують графинь Вишеньок із казки «Цибуліно». Це – персонажі приємного життєвого абсурду, здатні розфарбовувати буденні моменти життя у насичені кольори. Є й другорядні персонажі чорного, кафкіанського абсурду, що вкупі із самою наявністю у романі машини Ненажери, створюють стійку алюзію на оповідання Франца Кафки «У виправній колонії». Щоправда у Дідьєлорана маємо більш осучаснений, рагульський варіант метафізичного кафкіанського офіцера, який захоплюється огидною машиною.

     На цьому із кафкіанською атмосферою, за великим рахунком, все. І навіть вищезгаданих персонажів світлого абсурду вже можна віднести до умовного фільму «Амелі», який ось починається.

          Важливий персонаж переходу – друг і колишній колега головного героя Джузеппе, адже він утік із кафкіанського світу, нехай заплативши велику данину страшній машині. Огидній трагедії він протиставив дивакувате, але завзяте і цілком людське бажання взяти реванш, і допоки в душі у Джузеппе жевріє надія, він перемагає. Саме завдяки особистому досвіду втечі, цей другорядний герой стає Хароном для читача і транспортує нас із одного світу в інший. Допомагають розвіяти атмосферу епізоди за участі другорядних героїв світлого абсурду, і особиста форма сублімації головного героя виявляється раптом цікавою і потрібною для інших. Таким чином, смуток у серці Віньоля починає розвиднюватись, а з ним і атмосфера роману. Читач готовий до сходу сонця.

       Світлою зіркою з’являється у романі молода жінка Жулі, і головний герой переноситься у світ іншої людини через текст, через читання. Це світ умовної Амелі: вона чудернацьки сприймає все навколо, абсурдно, але творчо бачить свою роботу. Можна сказати, що робота водночас характеризує Жулі як посередню, рівну у соціальному сенсі і тому «доступну» для Віньоля, але й розкриває героїню як цікаву і незвичайну жінку. Починаються середньовічні стосунки лицаря і прекрасної дами: він захоплюється її внутрішнім світом, підносить її вміння творчо переосмислити буття, – і вже її баченню, її кмітливості й веселій винахідливості плескають слухачі. Це звеличує Жулі, як твори Данте звеличують чесноти Беатріче.

      Тепер ці два диваки – Ґілен Віньоль і Жулі, – притиратимуться один до одного. Чи закінчиться знайомство хепіендом? Можливо. Так само можливо, що герої не зможуть довіритись один одному. Сюжет роману рухається від кафкіанства до «амелізму», але не досягає кінцевої точки: осад від світу непозбувної тривоги так і не зникає.

           Не знаю, за що саме дають премію Гемінґвея, але знаю, що Гемінґвей передусім цінував правдивість історії. У реальному житті хепіенди мають обмежену тривалість, і навіть найщиріше кохання має обмежену силу: воно не знімає екзистенційні питання, не закінчує пошуки найвищих істин, а просто робить їх стерпними і дарує моменти щастя. Тому роман Жана-Поля Дідьєлорана цілком заслуговує на Гемінґвеївське визнання. Зрештою, це дійсно добре написана змістовна історія, яку легко і цікаво читати.
Чи вважати роман «Читець у ранковому експресі» серйозною сучасною літературою – покаже час. Зауважу тільки, що свідомо (чи несвідомо?) оперуючи потужний темний світ такого велетня як Франц Кафка, Дідьєлоран задав собі дуже високу планку, адже одна справа змагатись із хорошими сучасними авторами, а інша – розхитувати плечі гіганта, на яких стоїш.

Настя Стьопіна

Please follow and like us:
0

1 thought on “«Читець у ранковому експресі»: «майстер-клас» Жана-Поля Дідьєлорана

Comments are closed.

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)