Відстороненість, яка зачаровує

“Радість контакту. Розмови з Тарасом Прохаськом” – Брустури: Дискурсус, 2015. – 208 с.

Тарас Прохасько не має сторінки у соцмережах. Він не дивиться новин, зрідка читає сайти і дещо нагадує самітника, який вирішив відмовитися від спокус світу цього, обравши аскетичний спосіб життя. Інтерв’ю дає не так часто, а коли його інтерв’юють на вулицях — він соромиться. Так, цей письменник однозначно вирізняється на тлі інших українських літераторів. Його думки можуть видатися складними, заплутаними і дивакуватими. Але якщо перечитати їх вдруге, втретє, вчетверте і вкотре — ви відкриєте абсолютно новий світ Тараса Прохаська — людини, чия творчість не може залишити байдужим — консервативного франківського мудреця, який не любить новацій, надзвичайно уважно спостерігає за всім, що відбувається, а головне — тонко вловлює настрій свого співрозмовника.

“Радість контакту” — це збірка бесід із Прохаськом, в якій можна відчитати різноманітні образи самого письменника. Дуже цікаво спостерігати за тим, як журналісти по-різному формують імідж автора, розпитуючи його про все: від Ганді — до міркувань над українською елітою, від виховання дітей — до спогадів про літпроцес 90-х. І в кожному реченні він продукує настільки глибокі думки, що мимохіть задумуєшся: чи в правильному столітті народився Прохасько? Можливо, якби Сковорода був його сучасником, то й в Україні більше уваги звернули на пана Тараса (як його називають журналісти)?Або ж якби він жив на початку 20-го століття, до його ідей прислухалися мільйони, а не тисячі? У той час, як деякі українські письменники коментують політичну, економічну чи соціальну ситуацію в країні ледь не у всіх ЗМІ, а видавництва влаштовують для них масштабні автограф-сесії та зустрічі, Тарас Прохасько залишається такою собі непомітною цяточкою на мапі української літератури. Але йдеться зовсім не про значимість — йдеться, швидше, про самопіар. Точніше, його відсутність.

Він критикує нас, українців, і це не може залишати осторонь. За це хтось може поливати брудом, виливати словесний потік ненависті чи писати негативні коментарі під оглядами його книжок. Але погляньмо правді у вічі. Фраза “Негігієнічність психіки, мислення в суспільстві досягла критичної маси”, сказана чотири роки тому, дуже точно відображає те, що триває зараз, 2017-го року. Іноді складається враження, що достатньо посадити Тараса Прохаська навпроти себе і поговорити 10-15 хвилин, аби зрозуміти всю мудрість життя: він надто майстерно оперує словом і думкою, але читають його далеко не всі. Чому? Навколо нього немає такого культу, як, скажімо, є серед шанувальників Іздрика чи Андруховича (до речі, Прохасько разом із ними входить до “станіславського феномена”). Читати його прозу потрібно медитативно — розтягуючи кожну фразу та кожен абзац на хвилини; смакуючи  пасажами, які дозволяють навіть найскладніші речі передати надзвичайно просто. У такій простоті й міститься найвищий талант будь-якого автора.

“Письменник є передусім людиною, яка висловлює свої думки, людиною, яка формулює думки, почуті навколо, створює речення, словосполучення. Тому  письменники й мають право говорити уголос”, – каже в одному з інтерв’ю Тарас Прохасько. А нам, читачам, хочеться й надалі слухати його текстову музику. Адже він, немов камертон, налаштовує нас на правильне звучання. Його книжки з’являються нечасто, а сам автор зізнається: “…Я бачу літературу в усьому і завжди. Я знаю, як з цього всього можна робити літературу. Тому я не маю внутрішню потребу це конче переводити у папір”. Тож відкривати нові горизонти Тараса Прохаська — завдання непросте, але дуже захопливе. Особливо тоді, коли душа читача прагне спокою і відстороненості.

Галина Сафроньєва

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)