Сюр і фантастика від Максима Гаха

Гах Максим. П’ятий парк. — Брустури: Дискурсус, 2016. – 278 с.

          Ця книжка лежала на моєму робочому столі місяців зо п’ять. Вона все чекала свого часу, вистоювалася і, зрештою, таки потрапила мені до рук. На перший погляд, мінімалізм на обкладинці, невідомий автор, назва зовсім не інтригує — що могло привернути увагу до такого непомітного видання? Все почалося восени, коли на презентації “П’ятого парку” Максим Гах розповідав про історію створення тексту, своє бачення художнього письма і загалом міркував над станом сучасної української літератури. Тоді мене вразило, як він висловлював свої думки – чітко, конкретно і послідовно. І це не дивно, адже Максим за освітою – архітектор, тому, на відміну від нас, журналістів-філологів, йому притаманна більша структурованість викладу.

Отож, саме таким чином “П’ятий парк” опинився на моєму столі. Аби уникнути будь-яких спойлерів, спробую загалом окреслити картину своїх емоцій після прочитання тексту.

          Я не фанат фантастики. Абсолютно. Тим паче всіляких нанороботів, серверів, візуальних маркерів,  таємничих сект, які хочуть зламати систему, чи складних алгоритмів. А цього тут — сила-силенна. Головний герой  – оператор насосної станції Діма – випадково бачить на вулиці свого міста білборд “Жити по-новому”, під якими меншими літерами написано “П’ятий парк”. Він розуміє, що це – знак долі, і він повинен відшукати той парк. Коли це вдається зробити, хлопець стає учасником дивної події – збору людей різного віку, але в однакових комбінезонах, які блукають галявиною, варять чай, стоять біля вогню, і, як це описує очевидець, “сценка нагадує пікнік космонавтів”. Зрештою, така зустріч приносить чимало сюжетних поворотів, у підсумку яких головний герой дізнається велику таємницю свого дитинства. І якщо коротко, то так виглядає сюжет. Якщо ж трохи більше, то :

1.     Загальна атмосфера після прочитання книжки нагадує “Маленький апокаліпсис” Тадеуша Конвіцького в сумі з “Далеким простором” Ярослава Мельника, де є одна людина, яка повстає проти системи – у випадку Мельника, а є хтось, хто мусить “благородно” віддати життя за цю систему, прислуговуючи їй – у випадку Конвіцького. Тотальний відчай, атмосфера незрозумілості, яка переповнює читача упродовж всього тексту.

2.     Сам сюжет починаєш розуміти зі сторінки так двадцятої. Коли читаєш текст із самого початку, виникає враження, ніби ти провалюєшся у якусь безпроглядну темряву, по якій тебе веде автор, щоразу закручуючи нові і нові ходи в розвитку дії. У цій темряві є місце для вечірок, гучних гулянок, коктейлів з домішками наночастинок, наркотиків, галюцинацій. Одним словом, ідеальним прототипом для цієї книжки міг би стати Рауль Дюк із книжки “Страх і ненависть у Лас-Вегасі” – йому також часто ввижаються різні примари, і світ навколо нього плаває, наче желе. Принаймні саме така картинка виникла в моїй голові, коли я читала “П`ятий парк” – драглистий світ, який в один момент може просто розтектися в нікуди.

3.     Максим Гах у цьому романі закладає багато іронії. Чого лише варта голограма новонароджного Ісуса Христа в яслах, яка була розміщена у капличці зі сюрпризом. Або видіння, яке приходить до головного героя, коли йому домішують наркотиків у коктейль – Дімі здається, наче Син Божий веде його по воді, потім він вчить його плавати у повітрі, і зрештою командує: “Три, два, один, виконати стикування!” – звучить фраза, яку не зовсім очікує людина почути від Бога. Або ж інший, не менш саркастичний, приклад: на думку одного з членів таємного угрупування, мозок пенсіонерів зазнає обробки під час споживання гречки, яку дають депутати напередодні виборів – “Під час варіння крупа вбирає воду, в якій починають вільно циркулювати нанопередавачі. Причому чим вища температура води, тим інтенсивніше. А потім разом із нею — в організм…У пенсіонерів зв’язки в корі головного мозку не першої свіжості. Тому перед виборами по них треба вдарити, як то кажуть, прямою наводкою!” Ось такі-то справи.

4.     Автор водить читача за носа. Коли читаєш описи вулиць, якими Діма їхав на магнітоплані – тобто потязі, який не торкається до рейок під час руху, починаєш де-не-де вловлювати місцини Львова – міста, в якому зараз живе сам автор. Але коли наприкінці речення з’являється пасаж “Парк виходив на море” або “Тут закінчувався острів”, читач мимохіть ловить себе на думці: “Ну як таке може бути? Яке море у Львові? Який острів у Львові? А в романі, виявляється, місто всуціль складається з островів, частина з яких вкінці піде під воду. Відчутно, як авторові бракує львівського моря.

5.     Читач може опинитися у пастцітермінології: деякі пасажі переповнені науковими явищами, які в природі і начебто існують, але от перевіряти, чи все функціонує так, як написав Максим, – фізично не встигаєш. Чого лише вартує такий фрагмент: “Зробити вузлами нашої гібридної біоелектронної мережі звичайних випадкових людей! Причому приховати цю функцію живого сервера від них самих у незадіювані ділянки мозку”. З одного боку, все виглядає цілком ймовірним (думаю, у більш технологічно розвинених країнах такі експерименти вже проводять), але потім починаєш задумуватися: де ж межа між авторською вигадкою і реальними подіями? Зрештою, відповідь на це питання тут не є головною.

6.     Максим Гах – архітектор за освітою. Тому коли читатимете книжку, зверніть увагу на те, як детально описані конструкції, схеми тунелів, якихось підземних шляхів  – точність, чіткість, жодних зайвих реплік.

7.     І нарешті останній пункт – коли варто читати цю книжку? Якщо ви хочете на два вечори випасти з реальності, поринути у тотальний сюрреалізм, який дає більше запитань, аніж відповідей, – це для вас. А ще краще почитайте “П’ятий парк” перед тим, як дивитися фільм “Меланхолія” фон Трієра. Книжка стане ідеальним аперитивом перед смаковитою кінодрамою. І, якщо ви живете у Львові, впевнена – вам точно захочеться поїхати до згаданого в романі П’ятого парку. Будьте готові до здивування: реальність (на відміну від фантазії автора) вас дещо розчарує.

Галина Сафроньєва

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)