Це думки Озрена Кебо, це його досвід. Який стає нашим.

Кебо О. Сараєво для початківців / Озрен Кебо ; пер. з босн. К.  Калитко ; дизайн Р. Романишин та А. Лесів. — Брустурів : Дискурсус, 2017. — 144 с.

Фото зі сайту видавництва

Маленька жовта книжечка, в якій описано ще одну війну. Описано очевидцем, майстром виживання, тому що кожен, хто бачив війну – отримує безцінний життєвий досвід, кожен, хто не бачив війни – це початківець. А оскільки війна, як пише автор, – це стан між двома перемир’ями, то кожен початківець колись також може отримати безцінний життєвий досвід: наприклад, навчитись приймати душ двома літрами води без розбризкування, щоб потім помити в цій воді посуд (перший раз), а потім злити нею унітаз, або ходити по вулицях так, щоб не стати “цяткою в прицілі снайпера”. Війна в Сараєві – це каністри, снайпери і міни. З наповненими каністрами люди не ходили, а бігали, зігнувшись під тягарем: так більше шансів вижити. Снайпери, котрі зайняли позиції на височинах довколо міста, вишукували ціль з самого ранку: приманкою могли стати яскраво нафарбовані губи, яскравий одяг, навіть найменша ознака того, що ти боснійський мусульманин. Снайпери мали виконати план – 200 пострілів, тому деколи стріляли в повітря, але це не виключає нелюдських убивст дітей.

Озрен Кебо не тільки описує побачене, він ще ділиться важливою інформацією: коли почуєте оте плоп – максимальна обачність, наступний звук – свист, далі – вибух. У вас кілька секунд, щоб знайти укриття або залягти на землю. Після вибуху завжди чути одне: крики про допомогу і просто крики, і звуки “гольфів”, а потім і більших машин, які виконували роль швидкої, а частіше просто катафалків. Найгірше, коли смерть стає рутиною. Щоб побачити, власне, побачити, а не прочитати реалії того часу, раджу глянути “Вітаємо в Сараєві” 1997 року. Фільм цікаво знятий, бо художні кадри час від часу змінюються на документальні.

Книга читається легко. Кожна частина має назву і складається з менших частин, які на початку теж мають свої назви. Вони нагадують короткі історії, місцями емоційно і жахливо, проте автор залишається холоднокровно об’єктивним. Загалом в тексті не багато крові, там більше думок, запитань, підказок чи інструкцій, як діяти в тій чи іншій ситуації, ще тут є описи побуту, є багато згадок про сербських діячів (наприклад, ось такий: Велібор Остоїч (1945 – 2009) – боснійський серб, академік, одна з ключових фігур в оточенні Караджича, член Сербської демократичної партії, міністр інформації Республіки Сербської, організатор масових убивст, згвалтувань та інших злочинів проти людська… організатор масових убивст яскраво доповнює список “академік – член демократичної  партії – міністр”)

Нам треба читати цю книгу. Нам треба читати таку літературу. Бо що Караджич, що хтось інший – це одне і теж. Їхня поведінка схожа, тому що це недорозвинуті особистості. Караджич говорив, що боснійці самі себе обстрілюють і говорять, що це серби. Не можна довіряти комусь, хто сто разів порушував свою обіцянку про перемир’я, тому що це дуже наївно. Це думки Озрена Кебо, це його досвід. Який стає нашим.

Андрій Даньків

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)