«Астарот» Іво Брешана – «інструкція зі сходження в пекло», або сходження НЕ потрібне…

Іво Брешан. Астарот. – Київ: Комора, 2017

«Вічність – це насправді вічне повторювання одного й того самого», – пише Іво Брешан в своєму романі, підказуючи нам, з якої перспективи слід розглядати сюжет твору. Беручи таке твердження за вихідне для критики, ледь не єдиним можливим варіянтом здається впасти в безпросвітну сплячку песимізму, адже «Астарот» про те, як диявол править світом, а перспектива надалі (sic!) жити в світі індукованого (питання – до якої міри індукованого?) зла не надто надихає. Що ж, людино XXI століття, саме тому тобі важливо розібратися в історії героя, ти ж не хочеш вляпатись, правда?

Либонь усі в школі читали «Фавста» Ґете, його образ і психотип закорінені в європейській культурі уже на рівні мітологеми. Людина фавстівського типу – саме так означували заповзятих і рішучих людей, здатних до ризику і надмірної активности, перед тим, як Ґумільов винайшов термін «пасіонарії». Іво Брешан у «Астароті» пише свого Фавста – Мартіна Бораса не таким, –  герой підписує угоду з дияволом із дуже приземлених причин, він всього-на-всього хоче досягти успіху, який, в його розумінні, складається з родинного щастя, ділових здобутків і розваг – стандартних захцянок типового представника середнього класу. Автор не надто акцентує увагу на обставинах «вербовки» Бораса, спеціяльно монтуючи їх в зав’язку, мовляв – головне попереду. Та придивімося, позаяк знати і впізнавати інструменти Сатани не завадить, а вони з предвічних часів не надто змінюються. Мартін – ідеальна кандидатура для втягування в диявольські плани, типовий лузер, якого вигнали з роботи, і який боїться зізнатись про це батькові. На його страхові  вирішив зіграти Астарот , додатково обіцяючи герою підтримку впродовж всього життя, а той і клюнув. Діоген ще в 4 столітті до Христа казав, що страх це ознака рабства, в цьому випадку – добровільного рабства. Ще одна вірна служниця Астарота – Маґліца, такий собі варіянт Донни Анни з «Камінного господаря», яку диявол підловив на бажанні бути надзвичайно красивою і користуватися прихильністю чоловіків, якими вона впродовж цілого роману віртуозно маніпулює. Страхи, нереалізованість, комплекси, приховані бажання – ось гачки, на які Астарот ловить нових бійців у свою армію, стандартні методи КҐБ-ЧК-НКВД-ҐПУ-ФСБ (не дивно, що Борас займатиме високі посади саме в спецслужбах – Наглядовій службі усташів, Відділі захисту народу etc).

Цікавим є авторове бачення зла; з одного боку, в творі воно ще по-кантівськи радикальне, і саме на цьому наполягає сам демон – Астарот, запевняючи Бораса, що саме Сатана є двигуном усіх процесів на землі. З іншого боку, цілком вторуючи Августину, Брешан дає читачеві зрозуміти, що зло не має онтологічної природи – і тут ми приходимо до відомого всім поняття «банальности зла» авторства Ганни Арендт. Неспроможність думати породжує зло, яке ігнорує саму можливість процесу розвитку думки, адже та безумовно заведе суб’єкта до усвідомлення, що за злом, насправді, нічого немає, – ось чому воно банальне. Недаремно Борас випадає з поля впливу Астарота саме в моменти найбільшої сконцентрованости і вдумливости, коли думка приводить героя до потреби любити (!), а це для Сатани преділ іже не прейдеши, і як тільки Борас цю сконцентрованість втрачає, демон знову бере його під свій контроль. Тому життєво необхідним для Астарота є перетворення героя на механізованого виконавця його волі, функціонера без емоцій та відчуттів. Кульмінацією цього кшталтування стає ув’язнення Бораса в дерев’яній скульптурі, навіть перебуваючи в якій герой змушений виконувати вказівки Пана.

«Ви все ще носите у свідомості поділ на дійсне та вигадане. Нема його. Все може бути й істиною, і фікцією», – впізнали, правда? Чистий тобі Дерріда з постмодерном чи Сурков з ідеєю індукованого божевілля. Розмиття сенсів і створення реальности, де «тоненька смужка», що розмежовує брехню від правди, повністю зникає – ось основне завдання Астарота, виконавши яке він здобуде цілковиту владу над Людством.

«Астарот» – чудовий зразок політично-історичної сатири, в якому Іво Брешан чесно намагається проговорити важкий досвід хорватів, описуючи (подекуди дуже навіть реалістично і холоднокровно) весь жах Югославських воєн і етнічних чисток часів Другої світової, та разом з тим намагається надати твору більш універсального характеру, зачіпаючи  ширший контекст, тому  в роман органічно вписуються також історичні флешбеки в Середньовіччя і «подорожі» в Палестину часів діяльности ОВП. Виникає така собі часова компресія, в якій одночасно «кат опускає червоний каптур на обличчя, / слідчий спрямовує в вічі сліпучий прожектор лампи, / центуріон поправляє бляху на ремені…», як писала Оксана Забужко.

Роман начебто і передбачуваний (не сюжетно, звісно, а лишень за логікою розвитку подій), та все-таки через текст не так легко продертися, адже під час читання поступово спостерігаєш за «упадком людського духа», і навіть те світло вкінці твору не надто й втішає, – Борас інфікований, і хто зна, чи ця інфекція остаточно не роз’їла його душу.

Іван Радик

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)