«Прості речі» Ади в Будинку кіно

Плакати треба

Вінець березня став театрально-поетичним, відверто-тонким, на рівні тонкої грані і невагомості, коли забуваєш, де рубікон. Бо це та артистка, яка не знає значення слова помежів’я, де вихід за межі рамок, де точка перетину і кінця. Це та німфа, з ямочками на щоках, яка не грає, а проживає життя на сцені, перед тисячами очей, не ховаючи своїх. Сльози кожної з героїнь, яких вона грає – це її сльози-перли, плач перламутровий, і вони для глядача коштовні, цінніші за дешеві бліки цяцянок пройдисвітів, які гастролюють по тій лінії вогню.

Вона не боїться сліз. І коли ти до того переконаний тисячами фібрів своєї душу і водночас глузду, що сльози розмагнічують, що їх треба гнати подалі, що сильні не сльозоточать, то тепер все навпаки: не плачуть, не тому що сильні, а тому що бояться. Дозволити – значить визнати щось, зізнатися собі перед собою. Відпустити себе і розплистися мільонами солоних кристалів з-під хмари вій, скупати щоки в озері зіниць, розпастися на тисячі сльозинок. А потім зібрати себе в цілість. Про це казала Ада.

***

Національний психотерапевт

Зал чекав, вітав з першої  миті з’яви на сцені, зала підвелася, зала затріпотіла, як зграя птахів, яка хотіла злетіти від того відчуття окриленості, що дмухнула Ада. І це був найменший вияв пошани до жінки, яка сьогодні грає головну роль на сцені, що виходить далеко за обріїї театру чи кіно. ЇЇ сцена як уся Україна, її роль – національний лікар.«Російськомовна дамочка», яка вибрала для себе українську систему координат. Систему координат української культури, яка тягнеться у нескінченність. Але на якій застрягла чорна діра війни. Діра, яка всмоктує, затягує і перевіряє щомиті на стійкість втриматися на національній лінії координат кожного по-різному: комусь вижити, комусь не мімікрувати, комусь не спокуситися, не зрадити, як Юда за тридцять московських срібняків, свого національного Ісуса.

У розмові з Тетяною Терен, коли все тільки починалося, Ада Миколаївна зазначила єдину умову перед інтерв’ю: «Ви маєте запитати мене, як народна артистка Радянського Союзу стала українською націоналісткою».

Восьма розмова «Простих речей» – про позицію, про усвідомлення жахливості індиферентності: «У той самий час, коли ми жили своїм міщанським життям, повз нас пройшли долі Дзюби, Горської і Стуса».

Чи можна її сьогодні назвати національним психотерапевтом? Відповім-так! Чому? В одній із своїх місійних поїздок у прифронтову зону Ада Миколаївна уже вкотре мала зустріч із нашими військовими, яких вона називає лагідно «наші хлопчики», опісля розмови до неї підійшов лікар і мовив: «Пані Адо, Ви зробили за цих півгодини більше, аніж я за півроку!»

Я не знаю, що вона говорила їм, але я знаю, що вона говорила нам, тут, в серці столиці, яка не менше потребує такої психотерапії.

Ось її слова: «Те, що відбувається зі мною – найпарадоксальніше. Попрацювати 60 років в Росії. А тепер…Якщо перетну кордон – 3 роки тюрми. «Здрастє!»(іронічно) Що це?

І коли мене питають , розумні люди навіть, з проросійською позицією однак. Як кажу прості речі: «Скажіть мені, будь ласка, ось тут кордон: чи українці переступили на міліметр бодай кордон з Росією? Ну на міліметр ми переступили туди, на сантиметр? Ні? Питання знімається!!! Наша правда.

«От скажіть, будь ласка, треба обов’язково грати Чехова українською? – мене питають».

«Не обовязково! – кажу. Але чому в цей особливий період для нас не ставити Чехова українською? Ступка це робив прекрасно. Прекрасно!  І Ступка їздив у Москву грати Чехова українською! Тобто уся справа в якості, інтелекті, розумінні того, в який ти час живеш, і що ти маєш зробити. Але якщо відкривається фестиваль українського  театру «Лісовою піснею» російською мовою, хочеться сказати: ви що ідіоти? Лесю перекладати взагалі неможливо … Не береться…

До цього треба ставитися з серцем, усвідомити, що ти належиш цій землі, цьому народові, і цьому періоду життя твоєї країни.»

***

Жити в стані інтерв’ю

Тетяна Терен одна із авторок книги «Прості речі». Прості речі у вісьмох розмовах з Адою. Діалогічна форма, розмови віч-на-віч про те, що ще не розпитували, або про що розпитували, але писали під іншим кутом. «Прості речі» – інший ракурс, епохальний контекст. Це життя у діалогах без розмежувань – професійне й особисте.

Робота над книгою протяжністю у два роки. Поряд із Тетяною працювали театрознавчиня Анна Липківська й Адина Катя, Катерина Степанкова, яка, як ювелір, відшліфовувала деталі до блиску.

Анна Липківська записала першу розмову з Адою Миколаївною. «Це було літо 16-го року. Село Жереб’ятин. Альтанка. Навколо неї кружляли собаки. Були побоювання перед тим, як ми почали роботу. Що нового? Фактаж, зрозуміло, незмінний, тож як не продублювати попередні книжки? Але я думаю, що якби ми зараз ризикнули би знову розпочати весь той самий марафон і почати наступну книжку, вона теж була би інакша ніж попередні. Тому що Ада Миколаївна належить до того рідкісного типу людей, які живуть сьогодні. Які живуть зараз. Не якимись там своїми спогадами, якимись шаблонними уявленнями про життя, а належить до тих людей, які роздивляються , дослухаються, рефлексують. Вони включені в потік життя. І тому вони повторитися не можуть. Це не стояче болото, а це справжня ріка, в яку не можна увійти двічі, бо вона щоразу різна. В цій книзі теж є певний елемент хронології. Але коли ви розгорнете її і побачите, як там називаються розділи, то в основному вони проблемні, вони тематичні, там є і любов,  і кіно, є театр і творчість, є світогляд, є позиція. В кожному розділі люди, зокрема, діти. В кожній розмові люди: Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Леонід Осика, Лесь Сердюк, Богдан Ступка, яких уже нема серед нас, але є ті, хто ще поряд, наприклад, Роман Віктюк.»

Тетяні Терен поталанило записати аж п’ть розмов із Адою. За епіграф співавторка взяла цитату із розмови. Йдеться про саму суть інтерв’ю, яке, безумовно ніколи не є цілковито правдою. Герою ставить питання хтось іззовні, тому є бар’єр завжди. Але інтерв’ю це водночас і так по-філософськи. Це питання, які завди передбачають відповідь. І насправді інтерв’ю це не журналістський жанр, це філософія житя, «коли весь час живеш у стані інтерв’ю – із собою, людьми і світом».

***

Про літературу

Ада Миколаївна ніколи не вважала себе талановитою письменницею. Казала, що писала, бо завжди тягнулася до літератури. Книги були більшою потребо., аніж їжа: «З Петровичем (чоловіком) могли без хліба лишитися, а без книжки – нs». Розповідає, як вечорами їздили колись до друзів, бо на ніч треба обов’язково дві книжки. Так було колись, але тепер не інакше. «Ось з цими книжками ми так і живемо», – додає Ада Миколаївна .

Література була завжди у житті, але те, як вміла навіть ще маленька Ада передати почуття, емоції, притягувало набагато більше, аніж складені нею рими.

«Коли я була в п’ятому класі, – розповідає акторка, –  помер Сталін. Сталін помер, а нас це збило з ніг, ми «вмирали з горя». І я написала такі рядочки: «Он умер. Нету больше с нами. Закрились ласковые добрые глаза». Це я написала. Жах! Мене поставили на лінійку піонерську. І коли я читала, то всі ж плакали. Я то зрозуміла, що віршик поганенький, але щось таки сталося. І, може, тоді, в ту хвилинку, я прислухалась до себе як до артистки, що те хвилювання, та емоція, бажання розділити горе з усіма, воно, мабуть, і стало поштовхом до мого акторства.»

Книги допомагають Аді Роговцевій витримати, втримати себе, рядки переливають із серця в слова колючий і спопеляючий біль, горе втрати половини серця і душі: «Ми прожили з Костею (чоловіком) 46 років.  І коли він помер, я не знала, як жить. У мене було враженя, що мене взяли і розрізали. І як з половиною жити?»

Коли сталася трагедія в Ади Миколаївни, її дочка, Катерина Степанкова, запропонувала написати книжку. Ада Миколаївна згодилася, і так народилася сповідь, спомин про її коханого чоловіка, їх історія кохання  – «Мій Костя». Книга мала успіх, отримала грант, була навіть рекомендована для шкільних бібліотек. Але українофоб кривавого режиму «Діма» Табачник заборонив книгу: «Знаєте Діму Табачника? Ну Діма!? Він тоді заборонив книжку. Мені документ показали. Він так викреслював мене, що порвав папір. Ну і не треба! Все одно ці дві тисячі примірників розійшлися по людях.»

***

Життя таке складне: чому про прості речі?

«Життя – це служба, – розповідає Ада Миколаївна. І я служу людям. Буває і приємно, і трохи кумедно, коли підходить часом людина опісля вистави до мене і каже: «От я тільки-но побувала чи побував на службі у церкві, прийшла до Вас – і знову служба!»»

Акторка пояснює, що говорити з людьми треба просто і про просте. А все інше – це вже наука і професія. Про життя, про одне одного, про себе – це можна тільки простими словами, не вигадуючи.

Її «прості речі» – очевидні, але вони магічні. Коли акторка їде на Схід, потім ходять легенди, які чудеса трапляються з тими «хлопчиками». «Нічого особливого, – каже Ада Миколаївна, – просто я українська жінка. Я не боюся слова «жалію». Я не боюся сказати: я дуже жалію тебе. Не треба тебе жаліти? Чого не треба? Дурнику! Треба! Треба не боятися жаліти і любити. Відкривати і дати знати, що тебе люблять. Ось це – важливо.»

***

Про любов

У книзі «Прості речі» є розділ окремий – «Любов». Там усе зібрано, підсумовано. На сцені Будинку кіно Ада Роговцева свою частину «Про любов» починає Чеховим: «Любовь указывает человеку, каким он должен быть».

Про свого Костю Ада сказала і розповіла багато що у своїх книгах. В останній – «Прості речі» – згадує ніжно, як варив свій знаменитий борщ, як щоранку годував прирученого ним ворона, як стояв біля стола, за яким сиділи Миколайчук і Параджанов. Ще досі у їх квартирі постукує старовинний годинник, подарований Степанкову дружиною, як ритм їх серця – одного на двох.

«Рафінований денді» – так називала іноді Ада свого коханого, колись одруженого викладача, старшого на дев’ять років. Довелося пройти крізь осуди, і вже надто неприємні речі, але Ада тим не переймалася, вона була чистою перед собою. Іронічно підсмішкувалася: «Мене не обговорювали, тому що «дружина Цезаря не осуджується».

Для її сім’ї історія зі Степанковим була катастрофою, у якій принцеса потрапила в руки до «якогось старого одруженого п’янички». Але Ада ж до нерозумного горда! В театрі вона сама завжди обирала ролі, в яких могла відстояти жіночу гідність. «…через три хвилини мене вже не було в хаті. Я взяла ложку, виделку, ковдру – і ми пішли в нікуди.»

У житті трапляється різне. І прожити не один десяток разом без землетрусів  і віхол не вдається. Та й краще, якщо вони є, аніж пустеля байдужості і ланцюги обов’язку, і більш нічого. У книзі Тетяна Терен розпитує пані Аду про щемливе, надто особисте. Чи ревнувала вона чоловіка до його колег? «Боже збав! Лише одного разу…Була історія не зовсім приємна. Але потім – важка розмова, сльози й усвідомлення, що не зможемо відірватися один від одного.

Ада Роговцева мала свою філософію щодо особистого життя, стосунків. Вважала, що люди не є власністю одне одного: «Нікому, крім Бога, ніхто з нас не належить».

Звісно, були інші чоловіки, які захоплювалися Адою. І навіть пропонували руку й серце. На що Ада Миколаївна різко відповідає: «Ніколи цього не було! Пропозиції озвучувалися, але я їх відразу відмітала». Був один чоловік, який приїхав одного разу до Ади в село, а перед тим довго допомагав театрові, синові акторки, і зробив пропозицію: «Адо, у нас мало часу лишилося в житті, я хочу тобі подарувати весь світ». Ада тоді так сміялася, що всі позбігалися від того, а чоловік образився і поїхав.

«Значно важче було, коли закохувалися молоді хлопці. В такій ситуації сміятися негоже, бо у цьому віці кохання межує із трагедією», – розповідає Ада Миколаївна.

Але була таки й інша любов, проте без спалаху емоцій, без завершення і початку. Інший чоловік, який ствердив і підтримав. Спілкування п’ять років: «Ніби ми одне одному наснилися й прожили життя на телефоні. Це не була пристрасть, а таке величезне захоплення людською особистістю – чистою, трагічною…» Та захоплення вирішили обірвати.

Не можемо ми знати про те, про що жаліє чи не жаліє наша велика Ада, але від потрясінь час від часу з’являються рядки. Ось ці, і тепер не лише її, бо це й історія кожного з нас: «Ми можем любов покалічить, якщо на колись відкладем…»

Ада Миколаївна залишилася з її Костем назавжди. Сама себе питає: «Як можна Зиновія Гердта уявити з кимось іншим, окрім Тетяни Правдіної?»

У мемуарах, сповідях, врешті у діалозі з Тетяною Терен, Ада називає справжньою любов’ю те, що плекали вони з Костею. Любов, яка однак не була чіткою лінією, а обривистою, ламаною, перерізаною, на якій хтось з’являвся час від часу. Та в «Простих речах» є репліка: «Я прийшла у цей світ, щоб його зустріти, покохати і віддати йому всі найкращі порухи моєї неспаплюженої юності, не шкодуючи ні часу, ні сил, ні здоров’я, ні доброї репутації…більше любити вже неможливо…»

***

Її сповідальні вірші

«Усю себе віддавала. Когось не долюбила , когось не доцілувала.» – так говорить Ада Миколаївна про рідних. Говорить, а потім читає поетичні рядки з недоцілованою любов’ю на сцені. Хоча сумніваєшся, чи може ця жінка недолюбити, недоцілувати, здається, що вона віддає більше, аніж може.

Читає Чехова, читає про себе, своє, про свого сина Костика і Костю-старшого, яких уже немає: «Они уходят от нас, один ушел совсем, совсем навсегда, мы останемся одни, чтобы начать нашу жизнь снова. Надо жить… Надо жить…»

Читає про материнське. Вона втратила сина і бачить матерів, які сьогодні втрачають синів. Цитує Ахматову: «А туда, где молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел…».

Ада Миколаївна живе рядками Лесі, і говорить наче нею на сцені, але разом із донькою, Катериною Степанковою, творчо-родинним тандемом: «Плачу я, щоб не сміятись.»

***

Отож, обрамлюючи розповідь про «Прості речі» в Будинку кіно, хочеться сказати, що жінки епохи плачуть, бо їм болить, їм ниє і кровоточить, рани їх нації – це їхні рани, вони зрозуміли і прийняли це. А як же їхні власні рани? Втрати дітей, чоловіків? Вони подвоюються: помирають чоловіки твої і твоєї нації. Вони не можуть не плакати, бо ж відчувають. ВІДЧУВАЮТЬ, тобто чують душею і серцем, а потім рефлексують, жаліють, співчувають і стають національними психотерапевтами.

                                                                                                                                      Андріана Біла

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)