Дощ? Здається

Андрій Даньків. Здається, дощ. – Кам’янець Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2019. – 128 с.

Книга з неймовірно вдалою назвою «Здається, дощ» – це цікавий експеримент у сучасній українській літературі від автора Андрія Даньківа (якого, певно, ви знаєте за творами «66» та «Віч-на-віч»). Вона може здатися складною, але точно не залишить байдужою.

Я написала «експеримент» – і не просто так. «Здається, дощ» – це потік свідомості, в якій автор аналізує та розмірковує над різними важливими для людини поняттями: смерть, вічність, час, порожнеча та темрява.

Любителям сюжетів – книга може здатися складною та нецікавою, бо сюжету як такого тут немає. Проте є історія Емми та Олега. Яку ми, на жаль, а може й на щастя, не маємо змоги побачити до кінця. Тут також є п’яса, яка просто «вривається» у розмірковування автора. Вона заплутує. І читаючи, стає незрозуміло, чому вона тут і навіщо з’явилася саме в цей момент? Але, як я вже писала, цей роман – експеримент. Як зазначає сам Андрій Даньків, уведення п’єси в його хаотичні сюжети (якщо вони є), – це вже усталена традиція, яка почалася з книги «Віч-на-віч». Такий прийом автор використав уже в трьох своїх творах. Він робить історію не ординарною та додає їй власної «харизматичності». А оскільки книжка – потік свідомості, то немає різниці, що ця п’єса не впливає на історію Емми та Олега чи на процес роздумів Андрія. Вона просто має тут бути, бо дозволяє нам ще раз подивитися на те, що хоче автор донести й побачити сутність порожнечі та темряви під зовсім іншим кутом.

До речі, «Здається, дощ» – це лист до дівчини, який автор вирішив почати писати одного ранку після того, як випив каву. Тому головний герой книги – це Андрій (Емма та Олег – це ніби персонажі другорядної сюжетної лінії в звичайній книзі. У цій же вони – творіння Андрія, який розповідає про них дівчині в листі). Складно? Можливо. Бо це треба читати.

Але знову-таки хочу наголосити на тому, що головні тут не ГЕРОЇ, а розуміння автором понять порожнечі та темряви, часу та значення слів, загалом життя. «Здається, дощ» – важка, психологічна книга, яка не створена для масового чтива. Беручи її до рук, ви вже повинні мати на увазі, що доведеться думати. У 128 сторінках (які доволі легко прочитати за кілька годин, попри тяжкість теми – це не любовний чи пригодницький роман для відпочинку) містять у собі тисячі думок та висновків, а ще більше запитань до самого себе. І це нормально. Так і має бути. Це дуже класно, коли книжка під час читання та після викликає в тебе емоції та змушує замислитися про те, а хто ти? Ти Бог, художник чи рибалка? Чому ти живеш, якщо твоє життя триває лише секунду? «Ось цю! Вона щойно зникла! Значить, щонайменше одне твоє життя – зникло. Щойно настала ще одна секунда! Швидше! Що ти робитимеш?! Тепер у тебе є спогад про дві невдалі спроби. Також миттєво з’являється страх перед наступною секундою. Коли думаєш про неї, то втрачаєш Теперішнє…»

Особисто мені дуже сподобалось те, як автор розмірковує про значення слів. «Коли саме ці слова зявляються – значить саме це вони хочуть сказати». Або ж про те, що «привіт» (для нього) – це означає «я знаю, що ти є». І справді, якби ми говорили так, то було б усе простіше, правда? Не було б двозначності та не потрібно було б потім «вибачатися, що означає «я хотів сказати більше». І хоч сам автор говорить про те, що в його книзі майже немає різних любовних штук (так і є), проте трапляється такі милі вислови, типу «відтепер одне моє «привіт» – це вісім тисяч «ти мені потрібна»».

Книгу можна розбирати на цитати, наскільки багато в ній цікавого; такого, що наштовхує на думки, з чим хочеться попрацювати після того, як перегорнеш останню сторінку. Що дуже важливо, вислови ці не є штампами, як ті, до яких ми звикли з картинок у збережених ВК. Відразу відчутно, що кожне слово автор пропускав через себе. І це робить книжку чесною. Читаючи, ти віриш – розумієш, що написана вона не задля того, щоб сподобатися тобі чи тому, що автор просто хотів отримати славу. Написана, тому що слова самі почали писати себе одного ранку після того, як автор випив каву.

Окрема тема – це стиль. Книжка написана мовою поетичною. Андрій Даньків удається до великої кількості повторів, які створюють особливу мелодику. Окрім них, автор використовує і незакінчені речення, обриває думки та рядки (тільки-но ви читали про Емму та Олега, аж раптом вам показують Ангелів). Але це створює свій ритм і це є особливістю книжки, та не її недоліком. Історія, написана з використанням великої кількості цікавих та не банальних порівнянь. Наприклад, «бачу метелика кольору каламутної води. Весняної чи осінньої. Може, літньо-грозової» або «поки ліниве сонце гусне в желатині очікування».

Ще одна цікава особливість книги – це відсилки до попередніх творів. Автор згадує, зокрема, про «66» та «Віч-на-віч», навіть наводить із них цитати. Що говорить про їхню схожість у плані стилю та манери написання (проте стверджувати це точно не беруся, бо не знайома з попередніми творами).

Кілька слів про саме оформлення

Заголовок – «Здається, дощ». Мою увагу він привернув відразу. Я подумала: «О, клас. Це має бути щось незвичайне». Подумала про книгу «На межі самотності», чомусь відразу провела цю паралель, тому коли брала до рук книжку Андрія Даньківа, то вже напевне знала (хоч ще не почала читати), що тут буде смуток, тут буде самотність, порожнеча. Було. Між іншим, у післямові автор говорить про те, що міркував і над іншими назвами. Зокрема, хотів назвати книжку «П’ятихвилинний дощ» або «П’ять хвилин», але зрештою обрав той, що є зараз. І він, на мою думку, найкраще передає суть. Бо дощ – це символ, у який закладено певний сенс. Дощ – це вода, а вода завжди чиста. Дощ – це вода, яка йде до нас із неба, від Бога, щоб дозволити змити гріхи та знову стати на бік світла. Але ніхто не може бути певен у тому, що дощ буде. Хмари затягуються і, здається, дощ. Чи лише здається? Ось про це й міркую я, прочитавши книгу.

Обкладинка – заворожує. Вона на перший погляд проста, але така приємна. Я люблю мінімалізм. А в цій книзі немає яскравих літер та картинок на обкладинці. Усе в стриманих тонах. Малюнок відповідає назві. Обкладинка не каже про те, що чекає на читача, який відкриє першу сторінку. Але вона привертає увагу. Книжку хочеться погортати хоча б.

Так само й сторінки. Вони якісні. Папір не сірий, цупкий, приємний на дотик. Уже саме оформлення сприяє тому, щоб полюбити книжку.

Замість висновків

Це гарний роман про смуток, про порожнечу, про час, про вічність, про заглиблення – про саме життя. Це потік свідомості. Але це цікаво  та змушує до роздумів. Мені сподобалось читати. Але тут немає сюжетності (тут немає Н та М, які полюбили одне одного, одружилися та народили діток, а потім померли в один день), тому, беручи книгу, будьте готові до цього.

Світлана Небелиця

Please follow and like us:
0

Якщо Вас зацікавила інформація, поділіться нею з друзями :)